Якось увечері, коли я йшла додому з роботи, мені зателефонувала сестра. Поки ми говорили, я помітила чоловіка, який сидів під будівлею старої школи, згорбившись і не рухаючись. Я не могла просто пройти повз, тому запитала поради у сестри. Вона попередила мене, щоб я не підходила до незнайомця сама, і запропонувала знайти якогось чоловіка, який допоможе. Після того як мені не вдалося переконати трьох чоловіків допомогти мені, я нарешті набралася сміливості і підійшла до незнайомця сама.
Мене зустрів сильний запах алкоголю, коли я торкнулася до його плеча. На вигляд йому було близько тридцяти років і спочатку він ніяк не реагував. Поки я роздумувала, що робити далі, повз проходила пара з дитиною. Чоловік помітив моє лихо і вирішив допомогти. Він перевірив пульс незнайомця і впізнав у ньому свого сусіда Вітьку. Вони розповіли, що Вітька був солдатом, який страждав від стресу і вдається до алкоголю у пошуках втіхи. Я співчувала йому не тільки тому, що він був захисником, а й тому, що не могла не поставити запитання: чи справедливо судити людину тільки на її зовнішній вигляд? Адже ті троє чоловіків, яких я попросила про допомогу, розбіглися, коли зрозуміли, що Вітька “простий алкаш”.