Весільне свято вже не те, що було раніше: тепер люди бронюють ресторани, фотографів, ведучих, декораторів тощо. Мало хто згадував про живі сільські весілля, на які запрошувалися всі сусіди та навіть випадкові перехожі. Ці справжні весілля, позбавлені лімузинів та шикарних закладів, були справді незабутніми.
За два тижні до знаменного дня жителі села стікалися до будинку нареченого та нареченої, несучи подарунки – курку, яйця та сметану. Для виготовлення весільних воріт відводилася сосна, природно, за традиційну плату – три літри самогону. Кувшини з унікально загорнутими ніжками приносилися з сусідніх вулиць, бо кожна господиня мала свою власну етикетку, тарілки та склянки. Сусіди позичали свої столові прилади, столи та стільці, і накривався великий бенкет з використанням усієї цієї “підтримки”.
За тиждень до весілля троє хлопчиків на чолі з нареченим проводили цілу неділю, пробираючись через болота, щоб запросити всіх далеких родичів. На запрошеннях було написано: “Мама та тато просили вас, і я прошу вас…”. Список гостей із 250-300 осіб ретельно складали батьки з обох боків, запам’ятовуючи чи записуючи, хто кого має запросити. А тих, кого не запросили, у день весілля змушені були залишатися вдома. А якщо вони й виходили на ганок чи на город, то знайомі обов’язково питали їх: “Ого, тебе що, не запросили на весілля?”