Довгий час я боролася з безпліддям і ніяк не могла завагітніти. Скільки б я не здавала аналізів, хоч би скільки намагалася лікуватися, нічого не допомагало. Лікарі підтвердили, що проблема в мені, а не в моєму чоловікові Артемі. Незважаючи на його запевнення в тому, що він, як і раніше, любить мене, я не могла позбутися відчуття неповноцінності та розчарування. Вирішивши не здаватися, я шукала альтернативні методи лікування і відвідувала святі місця, сподіваючись знайти ліки. Але навіть коли ми з Артемом задумалися про штучне запліднення, нас спіткала ще одна невдача – яйцеклітина не прикріплювалася до матки.
Зрештою, лікарі сказали нам, що єдиний вихід у нашому випадку – усиновити дитину. Хоча спочатку ми сумнівалися, ми вирішили піти на це і незабаром опинились у дитячому будинку. Я ніколи не забуду той біль у серці, який я зазнала, побачивши там усіх дітей, у кожного з яких була своя сумна історія. Але коли керівник установи запропонував нам поглянути на хлопчика на ім’я Іванко, ми одразу ж зрозуміли, що це той, хто нам потрібний і кому ми потрібні. Незабаром ми привезли його додому і обсипали любов’ю та увагою, і минуло зовсім небагато часу, перш ніж він став почувати себе повноцінною частиною нашої родини.
Ми з радістю спостерігали, як він росте здоровим та щасливим хлопцем, і наш будинок наповнився дитячими іграшками та пелюшками. Але потім сталося щось чудове. Незважаючи ні на що, я завагітніла. Ми були щасливі та вражені тим, що наш добрий вчинок, усиновлення Іванка, схоже, окупився. Через вісім місяців у нас народився другий син, і ми з Артемом були у нестямі від щастя. Наші сини, Іван та Микола, швидко стали найкращими друзями, і я зрозуміла, що всі роки душевного болю та переживань залишилися позаду. Нарешті ми стали повноцінною сім’єю, і я не могла бути щасливішою.