Соціальним працівником я пропрацювала понад двадцять сім років. На своєму професійному шляху я стикалася з різними речами, але мій перший робочий день залишається незабутнім. Мене направили на роботу, коли мені було лише двадцять три роки, і я досі працюю тут. Я звикла до своєї роботи і не маю наміру змінювати її. У мій перший робочий день мій менеджер викликала мене до себе та повезла кудись із nоліцейськими у машині.
Спочатку я не розуміла, куди вона мене везе, але невдовзі зрозуміла причину візиту. Ми прямували до села, розташованого за сорок кілометрів від міста, де мало відбутися вилучення дітей у матерів. Я вважала, що відбирати дітей у батьків – це занадто жорстоко і грубо, не кажучи вже про те, наскільки це травмує дитячу психіку. Коли ми приїхали, нас зустрів старий будинок, що покосився, з розбитими вікнами і розкиданим скрізь сміттям. З будинку виходив неприємний запах. Усередині на nідлозі грали дві дівчинки: одній було сім років, а іншій – чотири роки.
Їхня мати сиділа за столом з якимись чоловіками і пила горілку. В очах жінки не було навіть ознак життя, а посеред кімнати валялися порожні пляшки з-під горілки. Мій менеджер підійшла до матері дівчаток та передала їй рішення суду про позбавлення жінки батьківських прав. Жінка не подала вигляду і лише сказала: – І добре. Погодуйте їх там, як треба, а то вони набридли своїм ниттям про їжу. Незважаючи на це, дівчатка nлакали та звали матір, просячи її не залишити їх. Цей день я ніколи не забуду в житті. Ця картина змусила мене переглянути свої погляди. Іноді треба відбирати дітей у таких «батьків» заради блага цих дітей.