Я з великим нетерпінням чекала на своє 16-річчя. А чекала я його не для свята, а через те, що я можу піти в паспортний стіл і поміняти ім’я. Адже у шістнадцять років це вже можна зробити самостійно. Перед моїм народ женням мама прочитала якийсь роман і вирішила назвати мене на честь героїні цього роману. А звали її Стейсі. І тато, і бабуся з дідусями намагалися її відмовити, але вона ні в яку не погоджувалась на інше ім’я. Вагітну жінку переконати не так легко. Як тільки мене не називали люди.
Спочатку в садку діти не могли вимовити моє ім’я. Діти й нормальні імена вимовляють важко, а вимовити Стейсі у них взагалі не виходило. Звали мене і Тусей, і Ісей, але не Стейсі. У кого як виходило, так мене й називали. Але дитячий садок – це ще квіточки. А ось у школі мені навітьбуло якось страաно. Адже там ми вже були підлітками, а підлітки дуже жорстокі. У школі мені вигадали прізвисько Стус, і всі почали мене так називати. Мені було дуже неприємно, коли мене називали прізвиськом, та ще й використовували моє прізвисько як образу. Загалом мені дуже важко було пережити ці шістнадцять років.
Тато мені розповідав, що вони з мамою зійшлися на імені Іра, але мама в останній момент знову передумала і назвала мене Стейсі. Вона не слухала ні тата, ні батьків. Я була б дуже рада, якби мама прочитала цей роман вже після того, як мене назвали б Ірою. Адже ім’я для людини таке важливе. Воно ж змінює долю людини. Навіщо мене треба було називати таким див ним ім’ям, щоб з мене насміхалися всі, кого я зустрічала. Я хотіла б мати звичайнісіньке ім’я, яке для мене вибрали б мама з татом, а не як героїню роману називали. Адже зі звичайним ім’ям моє життя склалося б інакше.