Марина Петрівна вже місяць не бачила сина. Той працює топ-менеджером на великій фірмі та з ранку до пізнього вечора пропадає на роботі. Син багато разів закликав маму переїхати жити до себе, але аж надто строга у нього дружина. Ось мати воліє жити у своїй квартирі. Син дзвонить їй чи не щодня. Якщо Марині Петрівні щось потрібне, відразу посилає до неї свого водія. Сама старенька пересувається насилу, ноги в неї хворі. Лікарі розводять руками, мовляв, вік. Нічого не можемо зробити. А Марина Петрівна ображається на сина. Турбота, воно, звичайно, приємна. Але дуже вона хоче побачити сина. Скучила. Цієї ночі Марині Петрівні наснився сон.
Мовляв, просить вона у своїх ніг ще послужити. “Послужіть, послужіть… Тільки й чуємо від тебе. Але ж це не від нас залежить, а від тебе. Ти ображаєшся на сина, що він не приїжджає до тебе. Перестань ображатися. Сідай у таксі, і сама їдь до нього!” “. “Та як я поїду?! Ви ж у мене хворі!” “А ти перестань ображатись на сина, ми і перестанемо боліти”… Вранці Марина Петрівна викликала таксі та поїхала до сина на роботу. – Сергію Михайловичу, до вас мама, – доповіла сеkретарка. – Яка мати? – Ваша мама. Син вискочив із кабінету. – Мамо, що сталося, чому ти приїхала? – Стривожено звернувся син до мами.
– Ну, у тебе ж часу немає приїхати. Ой! Добре-добре. Не лаятимуся. Уф. Відпустило. Так ось, скучила, захотіла побачити тебе і приїхала. – А як же твої ноги? – А ми домовилися, що, коли я приїжджатиму до тебе, вони перестануть боліти. Ось. Бачив сам. Варто було мені на тебе побурчати, вони одразу дали про себе знати. Чи не проженеш? – Та ти що мамо, я дуже радий! Томочка, чаю, цукерок та тістечок, — сказав Сергій і обережно повів маму до кабінету. Як тільки сеkретарка поставила тацю на стіл і вийшла з кабінету, син присів перед мамою навпочіпки і поклав їй голову навколішки. – Мамо, я так по тобі скучив, – а потім уткнувся обличчям у ноги матері і додав, – дякую, ноженьки, приводьте маму частіше…