Марина Федорівна йшла і заглядала на барвисті вітрини магазинів. Коли побачила магазин із дитячим одягом, зайшла туди і куnила кілька блакитних нарядів. Незабаром забігла до іграшкового, вибрала там набір для ліжечка та кілька забавних іграшок. Вона неквапливо дійшла до будинку сина і зателефонувала до домофону. – Хто це? — почувся голос невістки. — Я, Марина Федорівна! — Ну, проходьте, раз прийшли! — Знову твоя мама приперлася до нас! — пробурмотіла Ольга, хоч забула вимкнути домофон. Марина Федорівна не звертала увагу на витівки невістки. Головне, що вона має можливість няньчитися з онуком. Як же вона на нього чекала! Тільки Оля рідко дозволяла бачитися із сином та контролювала всі дії свекрухи. Знала б вона, що Едік — єдина втіха літньої родички. Її дочка була безплідна, тож дітей у неї не було. Та й жила вона далеко – у сонячній Іспанії.
Останнім часом Марина Федорівна заздалегідь попереджала Ольгу про свої візити, щоб та не злилася. Але невістка все одно дратувалась і демонструвала своє невдоволення. — Як там мій онучок? — спитала жінка, тільки-но переступивши поріг. — З Едуардом усе гаразд, — сухо відповіла Ольга. — Чи можна я його на руки візьму? — Ні, зараз час сну. – А подивитися хоч? — благаюче сказала свекруха. — Ой, ідіть, — важко зітхнула невістка. Марина Федорівна підійшла до онука і погладила його по маківці. Потім доторкнулася до маленьких пальчиків і присіла біля ліжечка. – Я там речі та іграшки куnила, – простягла вона пакет Ользі. — Дякую, — крізь зуби відповіла невістка. — Гаразд, піду, видно, що мені тут не раді. Син хотів зупинити матір, але дружина не дала. Минуло півроку. Марина Федорівна дуже су мувала за онуком.
Вона іноді прогулювалася повз їхній будинок, щоб хоч з боку на Едіка подивитися. Як у неї було тепло, коли вона помічала знайомий силует! Якось у жінки задзвонив телефон. — Мамо, ми маємо виїхати до Іспанії. Сестра покликала нас на роботу. Ми не знаємо, на кого залишити Едіка, — сказав син. — Я з Едіком посиджу, їдьте до Іспанії! — Мамо, це не день-два, ми плануємо там залишитись на кілька років. Коли влаштуємось і встанемо на ноги, заберемо до себе сина. — Скільки треба, стільки й буду з онуком. За тиждень бабуся залишилася сама з онуком — у неї з’явився шанс надолужити втрачене. Вона щохвилини присвячувала kоханому Едуарду і не могла надихатися ними. Ось воно, бабусине щастя.