– Інно, ти справді зібралася за Артура заміж?! – Здивувалася її подруга Катя. – Ти що, з ним у бірюльки зібралася грати? – Заздри мовчки, подруго! – весело відпарювала Інна. – Подумаєш, на сім років молодший! Я виглядаю значно молодше за свої тридцять років. І, так, виходжу за нього заміж… – Інно, ви вісім років прожили душу в душу. Оленка обожнює батька. Що сталося? Чому ти прогнала його? – Через дитину. Я хочу дитину, а він ні. – Через це хіба роз лучаються? – Ну, це якщо коротко відповісти на твоє запитання.
І якщо докладніше… Знаєш, що він мені заявив? Сказав, мовляв, я спокійно жити хочу. Спати, каже, хочу ночами. І вершина його думки, питає: “Ти усвідомлюєш тяжкість догляду за дитиною?!”. Як тобі? Це він мені каже. Наче це він народ жував Оленку, сидів з нею ночами, годував. А я тим часом погуляти вийшла! І потім. Мені вже набридло возитися з дорослим, інфантильним маминим синочком. Квартира моя, утримання будинку та сім’ї за мій рахунок, машина моя. А сам сидить у своєму офісі і в ус не дме. Ні тобі бажання кар’єру зробити, ні тобі бажання більше заробити, ні тобі бажання покращити житлові умови.
Навіть у відпустку їхати і то каже: “Навіщо нам море? Річка ж поряд є”. Жодних прагнень до розвитку. Я йому сказала: “Іди, подорослішай! Досить на моїй шиї сидіти!” та виставила за двері. – А що він? Начебто дочку любить. – Я їм спілкуватися не забороняю. Через день приходить відвідувати Оленку. Але, якщо чесно, мені здається, що дочка для нього тільки привід. Прийде, нагодувати попросить, йде, грошей просить. – А ти? – А що я? Годувати годую, а грошей не даю. Нехай сам намагатиметься заробити. – Коли суд? – Через три тижні. – Не передумаєш? – Ні. Я дружиною хочу бути. Ко ханою та захищеною. А не матусею дорослому лобу.