– Мишенько! Синку! – кинулася надвір Марина Петрівна, побачивши, як у хвіртку зайшов солдатик. Ось уже місяць вона чекає на сина з ар мії. І місяць від нього жодних звісток. – Здрастуйте, Марино Петрівно, я Андрій, товариш по службі Михайла. Вибачте, що так пізно приїхав… – Андрій простягав матері друга медаль “За мужність”… Коли Марина Петрівна трохи заспокоїлася, вони почали розмовляти. Довго говорили. Багато плакали . Дивилися фотографії у альбомах. – Мишко як їжачок був. Колючий. Не любив, коли я його обіймала, цілувала.
Доводилося вночі, коли він засинав, приходити і цілувати його. Він спав дуже міцно. Нізащо не розбудити. – Він знав про це, Марино Петрівно. Розповідав мені, як ви вночі приходили, гладили його по голові, цілували в верхівку. Він дуже сумував за вашими ласками, мріяв, що приїде і обійме вас. Наступного дня Андрій зібрався у дорогу. – Марино Петрівно. Дозвольте мені листи писати? – Пиши, звісно, синку. А куди ти зараз поїдеш? – Чесно кажучи – не знаю. Куди очі дивляться. Адже я дитбудинkу. Немає в мене ні рідні, ні вдома. – Так залишайся у мене. У мене нічого і нікого. От і будеш мені за сина… Так і почали жити.
Незабаром Андрій одружився, з’явились у нього діти. Марина Петрівна дуже раділа появі онуків, доглядала їх. З невісткою стали немов подруги. Але Андрій чув, як nлакала ночами Марина Петрівна. Його названа мати. Минули роки. Марина Петрівна постаріла, злягла від старості. Андрій з Юлею доглядали її. Та й онуки доnомагали, чим могли, бабусі. Багато людей похилого віку і бабусі хотіли б, щоб їх так доглядали в старості. А в останні хвилини свого життя Марина Петрівна простягла руки, ніби хотіла когось обійняти і прошепотіла – “Мішечка”… – Ну ось, після стільки років, мати з сином обнялися! – думав Андрій, дивлячись у небо.