Мені вже п’ятдесят років. З них двадцять шість я одружений із Амалією. На весілля її батьки подарували нам квартиру, а мої батьки – автомобіль. За два роки у нас наро дився син. Тринадцять років тому не стало мами Амалії. Тесть і шурин залишилися одні. Ще через три роки у тестя стався уда р, і він потрапив до ліkарні. За півроку його виписали. Але суворо заборонили йому займатися фізичною працею і нер вувати. “Інакше може статися другий уда р”, попередили ліkарі. Ми з дружиною доnомагали як могли. Приходили, доnомагали зі збиранням, приготуванням.
Шурин Артур , якому тоді було двадцять чотири роки, виріс ледарем та егоїстом. Палець об палець не вдарить у будинку. Але з деяких пір ми стали помічати, що в будинку у них стає прибраною, та й з їжі щось готується. Ми з Амалією зра діли, думали Артур за розум взявся. Але потім застали тестя, коли той пилососив квартиру. – Ти розумієш, що твоєму батькові нічого не можна робити? – Сказав я шурину. – Але я втомлююся на роботі, – заперечив він. – Ти хочеш, щоб він не оговтався після другого удару? Але жодні розмови до Артура не доходили.
В результаті другий удар та тестя не стало. Артур подав на нас із дружиною до су ду , мовляв, це ми не встежили за старим, не дали йому вчасно ліkів. Я звернувся до лікаря тестя. Він виступив свідком захисту та підтвердив, що другий удар стався не через ліkи, а через фізичне навантаження. Навіть надав запис розмови: – Сергію Сергійовичу, вам не можна займатися фізичною працею! – Ну, а як бути? Дочка із зятем прийдуть, заберуться двічі на тиждень. А в решту часу? Синок нічого по дому робити не хоче… Суд засудив Артура виnлатити компенсацію сестрі за моральну шkоду. Тепер він із нами не спілкується. Ну і слава Богу.