Якось я зустрілася зі своєю знайомою у парку. Галина Вікторівна питала, як моя мама, та цікавилася її станом здо ров’я. Коли я спитала її, як її син, вона миттєво змінилася в обличчі і сказала, що більше не спілкується з ним. Я була здивована. З Віктором у неї раніше були чудові стосунkи. Після школи Віктор став студентом престижного В НЗ. Жив у гуртожитку, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Після весілля молодята винайняли квартиру. Галина Вікторівна так і не змогла порозумітися з зарозумілою дружиною сина. З того часу Віктор почав віддалятися від матері. У день народ ження сина Галина Вікторівна вирішила відвідати сина.
Вона думала, що вони зра діють її візиту, але невістка навіть не впустила її на поріг будинку. Галина Вікторівна розгорнулася та пішла. З того часу Віктор навіть не дзвонив матері. І таке у житті трапляється. Всю себе присвятити синові, і ось таку подяку отримати у відповідь. Тепер у Галини Вікторівни нічого немає, адже навіть кар’єру не змогла нормально зробити, бо весь вільний час приділяла синові. Напевно, якби не вчинила так, то все склалося б інакше.
Тепер у Галини Вікторівни інше життя. Су мувати не доводиться. У неї є собака. Записалася на танці та займається йогою. У неї баrато друзів, але спілкування із сином, звичайно, не вистачає… – А якщо син захоче помиритись, ви підете йому назустріч? – Звісно! Але таке навряд чи станеться. Ми з ним якось у кафе перетнулися, так він вдав, ніби мене не знає. І з онуком не спілкуюся. Щиро кажучи, все це не вкладалося в моїй голові. Мені було щиро шkода Галину Вікторівну, але я думаю, що вона теж частково винна. Якби в неї було бажання, давно пішла б на примирення з сином. А так онук росте поза увагою бабусі. Все-таки сім’я – це найцінніше, що ми маємо.