Одного вечора Віктор, чоловік Люби, повідомив їй, що його мама житиме тепер із ними. Люба не була рада цьому факту, але оскільки квартира належала Віктору, жінка була змушена прийняти цей факт. Свекруха з порога заявила, що їй потрібна окрема кімната: вона людина похилого віку, і внучка заважатиме їй своїми криками. Нехай мешкає з батьками в одній кімнаті. А потім вона попередила Любу, що готувати і забиратися в хаті вона не буде.
Якщо потрібна буде доnомога, на неї можуть не розраховувати. Свекруха тримала своє слово: вона сиділа у своїй кімнаті, постійно щось в’язала. Дивно, але онука любила свою бабусю, вічно сиділа поруч із нею і захоплювалася тими історіями, які розповідала бабуся під час в’язання. Але з часом Люба помітила, що з приїздом свекрухи їхнє життя змінилося на краще. Вони почали менше сваритися з чоловіком, а донька завжди була під наглядом бабусі. Більше того, свекруха навіть виявила бажання відводити внучку в дитячий садок і зустрічати її ввечері.
Якось Люба поверталася додому і виnадково помітила, що на лавочці перед їхнім під’їздом сидять бабусі, серед них – її свекруха. Люба вирішила підслухати їхню розмову. Одна з бабусі розповідала про те, яка в неї лінива невістка, інша говорила, що її невістка може тільки спати, а готувати вона зовсім не вміє. А коли дійшла черга до свекрухи, та сказала, що в неї найкраща невістка, про яку вона й мріяти не могла: розумниця, красуня, готує, прає, прекрасна дружина та мама. Після цього дня Люба більше не називала свекруху ім’ям-по-батькові. Тепер ця жінка стала для неї мамою.